ua en pl ru 
НОВИНИ
Юридика отців домініканів у Луцьку: самоврядна ділянка посеред міста

Юридика отців домініканів у Луцьку: самоврядна ділянка посеред міста

Привілей великого князя литовського Олександра Казимировича з династії Яґеллонів, наданий Луцьку на маґдебурзьке право наприкінці ХV століття, започаткував оформлення тут окремої міської юрисдикції. Відтоді новостворений міський уряд із війтом на чолі почав поступово вилучати частину міського населення з-під юрисдикції замкового уряду старости і підпорядковувати собі. Сфера впливу маґістрату закріплювалась також королівськими привілеями.

Уже в 1497 році лучани не підлягали судочинству замкового уряду, а виданий великим князем литовським лист від 6 лютого 1498 року звільняв міщан від повинності сплачувати мита, впроваджені старостою. 

Окрім того, міська громада Луцька не повинна була забезпечувати старост провіантом: «… мають вони нові мита платити [ті], які вони від віку сплачували, і підвід їм не треба під старост луцьких з возами з міста давати» .

Поступово з королівськими привілеями, які загалом позитивно впливали на становище міської громади, новий уряд – маґістрат, зміцнював свої позиції, утверджуючись як самостійний, підвладний лише державцю, інститут. Соціально-територіальний простір, підпорядкований міській владі, зафіксований в актах у вигляді зворотів й словосполучень – «pod jurisdicią ratusznia» («під ратушною юрисдикцією»), «jurisdyctią miescka» («міська юрисдикція»), «jurisdicia miescka Łucka» («луцька міська юрисдикція»), «na gruncie ratusznym» («на ратушному ґрунті»).

Засiдання мiського уряду ХVI столiття iз книги Statuta y metrika przywileiow koronnych Станiслава Сарнiцького

Олександр Дишко. Острів Луцьк

Центром міського маґдебурзького соціуму Луцька, як і кожного міста із самоврядними традиціями, був Ринок й прилеглі до нього міські вулиці. Там розміщувалась ратуша, проводились торги та ярмарки, а значна кількість нерухомості, що знаходилась у маґістратському підпорядкуванні, локалізовувалась або на самій Ринковій площі, або неподалік від неї.

Непідвладними маґістрату, водночас, були юридики – земельні ділянки з об’єктами нерухомості та особами, що мешкали там і не підпорядковувались органам міського самоврядування. Поява в місті юридик завдавала значних шкод маґістратській владі. Тому, аби запобігти утворенню в містах приватних юридик, ради пильнували за тим, щоб новоприбулі мешканці, зокрема шляхта, в разі купівлі нерухомості приймали міське громадянство і виконували нарівні з міщанами міські повинності. Ці права міщан захищалися постановою сеймової конституції 1550 року. Разом з тим, були міста, де проблема юридик вирішувалась іншим, украй радикальним способом: у Полоцьку, після дарування королем права на маґдебурґію в 1498 році, все населення, не зважаючи на те, чиєї землі мешканцями воно було, переходило під міську юрисдикцію. Попри це в Луцьку, як і в інших містах правового простору Великого князівства Литовського, а після 1569 року – Речі Посполитої, існувала низка юридик, належних шляхті й духовенству.

Доволі помітною з-поміж них була юридика отців домініканів. Так, 3 грудня 1616 року половину Кучкоровця (нині – мікрорайон Луцька Кічкарівка) Домініканському монастирю своєю духівницею заповів шляхтич Станіслав Петровський. Загалом, впродовж другої половини ХVІ – першої чверті ХVІІ століття луцькі домінікани володіли 15–20 дворами в місті. Отцям домініканам належала низка незаселених ґрунтів у Луцьку. Шляхи набуття ґрунтів були різноманітними. З-поміж них – пожертви, обмін, захоплення – спричинились до накопичення в руках духівників-домініканів значної кількості земельних володінь та підданого населення.

Специфіку управління в юридиках можна простежити на прикладі домініканських маєтностей, адміністрування яких від імені настоятеля монастиря здійснював окремий війт. «Війта на ґрунті кляшторному, що тут в місті Луцьку мешкає» згадано в 1614 та 1621 роках. На ґрунтах юридики домініканів мешкали ремісники (шевці, перепечаї (пекарі)), аптекар Станіслав Клоцький та цирульник Ірій Келнор. Монастир володів броварнею неподалік від Стиру, а також лазнею, розміщеною «на ґрунті кляшторному, під юрисдикцією кляшторною».

Упродовж 1638–1639 років на ґрунті, належному луцьким домініканам, мешкали швець Федір Олексійовович та кушнір Семен. Взаємини юридики отців домініканів та міщан маґістратського присуду, а звідси, й самоврядної влади у середині ХVІІ столітя ілюструють актові документи, писані «на ратуші в Луцьку». Так 31 жовтня 1638 року зі скаргою на Івана Нагая (зафіксований в статусі підданого юридики луцьких домініканів ще у 1616 році) до міського уряду приходив міщанин Іван Олексійович.

У недавньому часі згаданий Нагай був цехмістром різницького цеху в Луцьку, однак, згодом, як зазначав І. Олексійович, «відкупившись від панщизни й осівши тут, в місті Луцькому на ґрунті їх милості отців домініканів луцьких, оминувши всілякі міські повинності, й віддаючи [податі] до кляштору, під приводом вольностей міських, торги і ярмарки тут, в Луцьку, як і в інших містах, провадить».

Робота в кравецькому цеху. У Луцьку описуваного часу діяв цех кравців і кушнірів. Зображення з medievalists.net

Іван Нагай, служачи у домініканів тивуном, виконував і судові функції. Тож, суд і часткове управління однією з луцьких юридик здійснював служебник тивун, а, наприклад, у біскупській юридиці Кракова владу репрезентував тамтешній війтівсько-лавничий уряд і навіть існували книги прийняття до права юридики. Судові вердикти тивуна Нагая, однак, далеко не завше були справедливими. Власне тому на нього й позивався міщанин-мешканець тієї ж юридики Іван Олексейович.

Прийшовши на ратушу, Олексейович свідчив, що тивун судив, хоча «жодним фундушем його суд не упривілейований, ані наданням права маґдебурзького». Особливий жаль позивача полягав у тому, що злостивий тивун, «пройнявшись якимось невинним гнівом» на нього, часто закликав до свого суду, оббріхував та відбирав надмірні податки, хоч Семенович не винен був ані гроша. А коли 1638 року позивача пограбував Пилип Шевчик, вкравши у нього кожух, кучму й фартух, то Нагай, під зарукою десяти кіп литовських грошей, зобов’язав Семеновича самому відшукати злодія. Ясно, що ображений злочином позивач доклав максимум зусиль, аби розшукати злочинця.

Коли ж Пилип Шевчик постав перед судом юридики, то вердикт тивуна виявився вкрай дивним: «оскільки той кожух, кучма та фартух удень зникли, а не вночі, то Філіп їх взяв (позичив), а не викрав». Ба більше, оскільки вина Шевчика була «спростована», то Нагай ще й змусив «щоб злодія за невинного визнав» і виплатив дядькові «безпідставно» звинуваченого Пилипа 10 кіп литовських грошей та 20 польських злотих. Проте на цьому конфлікт не вичерпався, бо дядько виправданого Шевчика звинуватив повода у вбивстві свого сестринця, який був відправлений на науку до Олексійовича від «цеху тутешнього шевського», а Нагай ще й прогнав позивача із власної халупи, яку швець «радий не радий» мусив за безцінь продати кушніру Семену Самуіловичу.

На початку 1640 року велебний у Бозі ксьондз Станіслав Буржинський, бакаляр Святого Письма й пріор луцького кляштору Найсвятішої Діви Марії, іменем усієї своєї духівницької братії засвідчив для вписання до міської книги продаж будинку власності домініканів славетним луцьким міщанам Адаму Ґоґолю Шмуклерові та його дружині Єві Косовського Ґоґолиній. Дім розташовувався на Ринковій вулиці. Запіллям новопридбаний будинок подружжя Ґоґолів стояв від кафедрального костелу до оболоні, одним боком від дому шевського цехмістра Войцеха, а іншим – від Шимона Церюлика.

Олександр Дишко. Ринок у Луцьку в XVI столітті

Таким способом, очевидно, власність домініканської юридики стала маєтністю луцьких міщан, а відповідно – перейшла під міську юрисдикцію. Разом з тим, документ засвідчує розташування нерухомості, що належала духовній юридиці, в центрі міського ратушного простору. Операцію купівлі-продажу будинку, представники отців домініканів засвідчили перед міським урядом «на ратуші в Луцьку». Це був не єдиний випадок звернення отців-домініканів до міського уряду з метою правового закріплення подібних операцій: дещо раніше, 6 вересня 1639 року представник домініканського кляштору на ратуші засвідчував квит грошового боргу з луцьким міщанином Бальцером Вірменином. Шукаючи причини тому, можна припустити, що засвідчення домініканами своїх дій було зумовлене міщанським статусом покупців і боржника.

Однак, в такому випадку, перед маґістратськими урядом 6 вересня 1639 року мав би стояти Бальцер Вірменин, а 20 січня 1640 – подружжя Ґоґолів, а не духівники-очільники юридики. Певна плутанина із правовими статусами юридик упродовж ХVІ ст. спостерігалась у Вільно та інших містах Великого князівства Литовського.

Таким чином, юридика отців домініканів Луцька у середині ХVІІ століття володіла значною частиною ґрунтів у місті, населених, здебільшого, ремісниками. Система адміністрування юридики була представлена урядами війта й тивуна. Попри визначену самостійність та непідвладну маґістрату управлінську політику на власних територіях, луцькі отці домініканки підтримували доброзичливі взаємини із міською самоврядною владою.

Матеріали використано з сайту http://www.hroniky.com

Автор статті Оксана Штанько.

Print 

Написати відгук
Ім'я:
Коментар:
Введіть код: