Odesa, Texas

Одеса, Техас у цій виставці постає не як буквальне місце, а як концептуальний конструкт. У топонімічному сенсі такого міста не існує: є Одеса в Україні та Odessa у Техасі. Однак щойно ми дозволяємо цим двом географіям накластися одна на одну, між ними починає виникати третій, уявний простір. Саме в цьому транзитному просторі ми дивним чином віднаходимо можливість говорити про пам’ять, відстань, втрату та приналежність.

Виставка Одеса, Техас об’єднує різні художні практики, що по-своєму переосмислюють місце крізь відстань — просторову чи часову, емоційну чи історичну. Йдеться про ту відстань, яка пролягає між пережитим досвідом і його поверненням у пам’яті. Семеро художників і художниць, представлених у проєкті, поєднують різні географії та часові шари, вибудовуючи простори, що водночас належать і минулому, і теперішньому.

У роботах Валерії Трубіної та Таїсії Черкасової йдеться про нестабільність пам’яті. Обидві художниці працюють із нею як із плинним ландшафтом, що знаходиться під постійним впливом часу та емоцій. У їхніх творах місцевість вислизає з меж фактичної географії та перетворюється на психологічний простір, де спогад поєднується з вигадкою, а атмосфера промовляє не менш переконливо, ніж сам образ. Для обох важливою спільною територією є сон як спосіб, у який пам’ять трансформується й стає видимою. Кожна художниця проходить цією територією по-різному. Для Трубіної сон постає простором делікатної реконструкції, сповненим ліричної неоднозначності та меланхолійної дистанції. Черкасова ж показує, як пам’ять під тиском втрати та внутрішньої тривоги може зісковзувати в логіку нічних жахіть, стаючи нестабільною, деформованою та сповненою прихованої загрози. Юрій Пікуль, подібним чином, візуалізує процес забування в усій тривожності сьогодення. У його роботах відсутність стає моторошною, оскільки постає як щось неприродне. Це відсутність, позбавлена логіки. Володимир Будніков вписує відстань і час у саме зображення знайомих кримських ландшафтів. Подібно до меланхолійної синеви у роботах Трубіної, примарна легкість його олівця перетворює реальні ландшафти на фантоми. В обох практиках місця видаються дивовижно привабливими, однак малодосяжними, настільки, що мимоволі виникає питання, чи існують вони взагалі.

У роботах Антона Варги, Сергія Торбінова та Діми Микитенка специфічність доводиться до межі, де вона починає розчинятися в абстракції. Кожен із художників виходить із чогось дуже конкретного (певного типу світла, плану студії чи ландшафту), але водночас показує, що жодне місце, досвід чи ситуація не можуть бути повністю відновлені або відтворені. Вони назавжди залишаються лише частковими проявами та нестабільними формами в нашій свідомості. Відповідно, абстракція постає як спосіб залишатися вірними тому, що відтворити неможливо. Фрагментарність стає центральною для цієї логіки. Вона функціонує не лише як формальний прийом, а й як спосіб артикуляції втрати. У цих практиках образи й спогади доходять до нас через сліди, повтори, пропуски та постійні переривання, ніби цілісність сама по собі вже недоступна. Їхні роботи пропонують процес пам’ятання як безперервний акт, спрямований проти відсутності. Жодна з цих робіт не пропонує однозначних відповідей і не прагне до завершеності. Вони радше відкривають простір для співіснування різних станів: присутності та відсутності, близькості та дистанції, минулого і теперішнього, реального та вигаданого.

Вхід вільний
11:00 – 19:00
Робочі дні: вівторок, неділя